понеділок, 13 вересня 2010 р.
Чернелицький замок
пʼятницю, 10 вересня 2010 р.
Спасо-Преображенський монастир в селі Угорники
Перша писемна згадка про село датується 1444. Тут випалювали різні гончарні вироби у печах, які називалися горни. Звідси пішла назва Угорники. Є річки Сербінь і Опрашина, два озера. За розповідями місцевих жителів, сюди варто їхати на рибалку.
Згідно з легендами на околиці Угорників ще 1280–го року оселилося кілька києво–печерських ченців (після поруйнування Києва ордами Батия).Тут ченці заснували Угорницький Спасо–Преображенський монастир, який діяв до 1812 року. Саме з Угорниками пов’язано ім’я однієї з чільних постатей православ’я – Івана Желізо, який в 1551 році народився в цьому селі, у десятилітньому віці прийшов у монастир і увійшов в історію, як Іов (Йов) Почаївський, канонізований тепер до лику святих.
2002 рік - починається відроження Угорницького монастиря. В серпні 2003 року в монастирі було відкрито першу церкву, а в 2007 році - другу. Обидві церкви перенесені з різних сіл Іванофранківщини. Зараз тут планують створити музей сакральної архітектури, де будуть розміщені багато старих церков, перевезених з різних районів області.
Хомяк та підХомяччя
...Спочатку 22.08.2010 :> [3.20-3.30] був "Раховоз" - поїзд з Станіслава до Рахова (тим хто це ніколи не переживав раджу спробувати). Дочекались поїзда, в тисняві нарешті зайшли, заняли 4 місця і ... чухчухнули... тобто почалось дійство - "Softjourn Trip to Homiak"...
...В 6.30 вроді десь так, приїхали До Татарова (Татарів), пішли пішком до лісництва, біля якого були вже в 8.34. І тут почалось саме інтересне - повернули на ліво, зразу ж за вказівником. На карті ж показана штрихова, НЕ ТРАСА, а просто стежка, але нас це не зупинило.
Вже пройшовши певний шлях... ми натрапили полонину.. але там був дуже і дуже густий туман. Вже після привалу на полонині, ми пішли одно їз невідомих але на карті вказаних стежко. Швидко звернули в ліво і пішли прямо в ліс... в надії що ми правильно ідем. Інтересно було те - що не було страху - адже їнтуїтивно ми знаєм де ми є. Це так як би ви додому приїхали за 10 років, і пішли в ліс - ви ж знаєте багато стежок до певного місця. Так само і тут було.
В лісі стежка все звужувалась і звужувалась, і там було купа всяких грибів, і під деревами і над деревами. Ті що під деревами - ми зібрали і потім пожарили.. як на мене "сироежки" - делішес.
А потім ми звертали все в ліво і все вліво.. і натрапили на серпантинну дорогу... де було багато "поворотів в бік". Ось один із них, саме перший - де Rama намагається навести контури стрілки, щоб помогло іншим.
Вже побачивши стрілки і знаки було легше... зокрема на одні із серпантинок можна побачити Явірник. Супер погляд - з поміж лісу без сонця дивитись в далину. де багато краси.. контраст.
Потім натрапили по дорозі на F.V. 81 - Хтось в курсі що то таке???? я догадуюсь що якесь граничне маркування, чи знак приватної власності австріяків, або скарб Довбуша мітка... але мо хтось точно знає??
Проминувши проміжну поляну під самим Хомяком, де було пару палаток (щеб там заночувати разок.) ми нарешті дойшли.
Хух... Нарешті вийшли на гору.. А цей Хлопчина відать ще вище хоче, бо на вершині Хомяк він ще собі найшов вершин
Видно все - Буковель, Чорногірський Хребет, Синяк, Явірник, а ще як би чіткіша погода то б може і Сивулю чітко було видно.
Відпочивши на Хомяку, направились до полонини, до другої, яка поряд.. яка між Синяком і Хомяком, яка є найбілш поширеним місцем відпочинку туристів в цій зоні.
Ось в принципі і все, адже ставши на стежку, ми збігли до дачі Ющенка, пройшли напруженими ногами дорогу з майже ідельним асфальтом, побачили купу машини які туда сюда шастають як посолені чи як за медом до вулика з Дачі. Пройшли до лісництва. Вийшли на зупинку на межі Татарів-Микуличин. Там ще раз побачили Хомяк, та його Статую, якось в тумані, в далині, в відчутті що щось забули, щось пройшли, і з відчуттям що хочеться ще, але не зараз, десь за місяць.
Простояли там пів години десь а мо й більше і автобус до Франика нас привіз додому.
Виснажено було, місцями важко, але це того завжди вартує.
a.lundiak
вівторок, 7 вересня 2010 р.
Через Торунський перевал до Синевиру
Ось так почалась мандрівка до Синевиру. Виїзд автобусом з Івано-Франківська – сонечко, жарко, в автобусі навіть душно. Зате чим ближче до Вишкова, небо ставало похмурішим, а сам перевал нас зустрів літнім, теплим дощиком.
Через Торунський перевал і до Синевиру – 13 км. І тут стало дивно – як за такого посушливого літа може бути стільки болота? Мабуть дощик тут падає частенько, а ще цією дорогою возять ліс, і болото не встигає підсохнути.
Отож початок мандрівки був не дуже веселий – літній теплий дощик перетворився у зливу, ноги грузли у болоті, тому всі сили ішли на те, щоб якнайшвидше подолати цю не дуже приємну частину маршруту.
А потім всі неприємні враження забулись, зникли якісь буденні проблеми і думки. І залишились тільки гори - гірський пейзаж, краєвиди десь аж далеко далеко до лінії горизонту, велич, яку не так просто охопити поглядом, але яку відчуваєш душею і серцем. Кожна зустріч з ними дарує свої барви, настрій, якусь нову, завжди свіжу красу. Вони можуть бути ніжні та веселі, похмурі та сумні, величні і неприступні –завжди нові, незвідані, зі своїми таємницями, які кожен відкриває по-своєму.