вівторок, 7 вересня 2010 р.

Через Торунський перевал до Синевиру

Літо у горах – це щось особливе і непердбачуване. Тому спланувати пішохідну мандрівку, враховуючи погодні умови просто нереально. Навіть якщо зранку світить сонечко і здається, що цілий день буде спекотно і сухо, а небо чисте і без жодної хмаринки – у рюкзачку мандрівника обовязковим атрибутом повинен бути дощовик.
Ось так почалась мандрівка до Синевиру. Виїзд автобусом з Івано-Франківська – сонечко, жарко, в автобусі навіть душно. Зате чим ближче до Вишкова, небо ставало похмурішим, а сам перевал нас зустрів літнім, теплим дощиком.
Через Торунський перевал і до Синевиру – 13 км. І тут стало дивно – як за такого посушливого літа може бути стільки болота? Мабуть дощик тут падає частенько, а ще цією дорогою возять ліс, і болото не встигає підсохнути.
Отож початок мандрівки був не дуже веселий – літній теплий дощик перетворився у зливу, ноги грузли у болоті, тому всі сили ішли на те, щоб якнайшвидше подолати цю не дуже приємну частину маршруту.
А потім всі неприємні враження забулись, зникли якісь буденні проблеми і думки. І залишились тільки гори - гірський пейзаж, краєвиди десь аж далеко далеко до лінії горизонту, велич, яку не так просто охопити поглядом, але яку відчуваєш душею і серцем. Кожна зустріч з ними дарує свої барви, настрій, якусь нову, завжди свіжу красу. Вони можуть бути ніжні та веселі, похмурі та сумні, величні і неприступні –завжди нові, незвідані, зі своїми таємницями, які кожен відкриває по-своєму.
Однією з таких загадок для мене було озеро Синевир. Давно мріяла туди потрапити, але все ніяк не вдавалось, а цього літа ми туди таки дійшли. Саме під час цієї мандрівки я зрозуміла, що справді давно не була в горах – насолоджувалась кожною хвилинкою, раділа травичці, пташками, грибочкам і всім комашкам і слимачкам, які зустрічались дорогою. Навіть гадючка мене не налякала. А ще дуже сподобались ягоди – це ж якраз була пора чорниць, а там вони великі та соковиті. Через них наш перехід затягнувся на довше, ніж планувалось – просто неможливо було оминути кущі з апетитними, поживними і смачнющими ягідками. І ось нарешті поміж дерев ми помітили озеро. І здавалось, що до нього уже так близько, але стежка все ніяк не хотіла закінчуватись. Знову почав падати дощик, погода стала ще похмурішою, і хоча озеро виглядала сіре і сумне, ми були щасливі, бо це була наша мандрівка до мрії, ми відкрили для себе цю маленьку таємницю гір, серед безмежного зеленого моря знайшли це кришталево чисте, глибоке і прозоре Морське Око.
О.М.

Немає коментарів:

Дописати коментар